З паперового гетто в цифрову державу: як молодь з окупованих територій проходить шлях до першого паспорта у смартфоні

Але є люди, для яких поява українського паспорта в Дії зовсім не про зручність. Він стає фіналом довгого шляху, який починається з окупації, втрачених документів, зруйнованих архівів, судів, перевірок і відчайдушних спроб знову довести державі: я — це я, я громадянин України і маю право бути видимим у власній країні.

Ми поговорили з двома дівчатами, які виросли в російській окупації, а після виїзду на підконтрольну Україні територію за допомогою БФ Save Ukraine вперше почали користуватися державними сервісами (імена в тексті змінені з міркувань безпеки). Їхні історії — чесні розповіді про те, як цифрова держава стикається з реальністю людей, чиї дані роками були ізольовані від української системи.

«Я донатила на ЗСУ, і мені погрожували 12 роками тюрми»: історія Олени з Донецька

Олені 21 рік, вона жила в Донецьку. Навчалася на дизайнерку інтер’єру, паралельно працюючи менеджеркою в гіпермаркеті. Їй було всього дев’ять, коли у місто прийшла росія. Самостійне доросле життя в окупації було постійним випробуванням через шалені ціни, низькі зарплати та небезпеку.

Попри все, дівчина зберегла проукраїнську позицію, через третіх осіб донатила на ЗСУ та допомагала військовим. Коли про те дізналися окупанти, перед Оленою поставили жорсткий ультиматум: або вона негайно виїжджає, або отримує 12 років за ґратами з конфіскацією майна.

«Я максимально швидко написала одразу в декілька благодійних фондів. У Save Ukraine відгукнулися дуже швидко — буквально за один день мене зібрали й вивезли з Донецька. Ще чотири доби я їхала до Києва», — говорить врятована з тимчасово окупованої території Олена. 

Дівчина виїжджала майже без нічого. російські макулатурні папірці забрали на ворожому кордоні, а частина українських документів згоріла ще раніше через обстріли. До столиці Олена приїхала фактично лише зі свідоцтвом про народження. Щоб відновити паспорт, їй довелося йти до суду, адже знайти свідків з Донецька, які б підтвердили її особу, було неможливо.

«Коли приїжджаєш з окупованих територій, у тебе, по суті, немає нічого. Ані документів, ані підтверджень, де ти проживав. З українських паперів я мала лише свідоцтво про народження. Відновлювати дані було дуже складно, адже не залишилося свідків, які б підтвердили мою особу, тому довелося проходити через суд», — додала врятована з тимчасово окупованої території Олена. 

Згодом з’явилася нова проблема, уже в цифровій площині. Встановивши Дію, Олена не змогла одразу замовити витяг про місце проживання чи довідки ОК-5 та ОК-7 для роботи. Система видавала помилку. Причина проста: українські реєстри роками не мали доступу до оновлених даних з окупованих територій. Проблему допомогла вирішити держава офлайн завдяки візиту до ЦНАПу.

Сьогодні дівчина починає нове життя, вступає до університету на біоінженерію, живе в гуртожитку та повноцінно користується українськими цифровими послугами.

«Починати все з нуля без цифрових документів було б ще важче, ніж зараз. Адже після окупації ти приїздиш на нове місце, і в тебе немає взагалі нічого», — заувадила врятована із тимчасово окупованої території Олена.

«Мама не платила податки, щоб не спонсорувати війну»: історія Анни з Криму

Анні також було десять, коли росія окупувала Крим. Дитинство дівчини минало під шаленим тиском пропаганди. Вона згадує, як приходила зі школи і наївно розповідала мамі про «круті плюшки», які обіцяє росія.

Але мама мала чітку проукраїнську позицію — вона принципово не платила податки окупаційній владі, щоб не фінансувати війну проти власної держави, через що отримала підписку про невиїзд. Саме завдяки мамі років у 12 Анна остаточно зрозуміла: російська дійсність — суцільна брехня.

«Уже в більш свідомому віці я зрозуміла, що російська дійсність — зовсім не те, що мені обіцяли. Я слухала маму, у неї проукраїнська позиція, і ми весь час залишалися на боці України», — говорить врятована з тимчасово окупованої території Анна.

Зараз Анна за фахом ландшафтна дизайнерка, працює у сфері логістики. Ще в Криму дівчина намагалася доторкнутися до українського простору: завантажувала VPN, щоб пробитися в Дію і відновити втрачене свідоцтво про народження. Після переїзду до Києва її цифровий шлях теж потребував зусиль. Авторизуватися в застосунку через NFC не вдалося, тому довелося йти до банку, відкривати рахунок і заходити через BankID. Наступним викликом стало оформлення статусу ВПО: система не розпізнала кримську реєстрацію, тож дівчина звернулася до офлайн-установ.

«Я людина «старої закалки», у мене все життя були лише папірці. Але зараз із цифровими документами набагато зручніше. Іноді я забуваю ID-картку вдома, а в телефоні вона завжди під рукою», — зауважила врятована з тимчасово окупованої території Анна.

Чому Дія іноді не може підтвердити людину онлайн

Історії Олени та Анни найкраще ілюструють, що цифрова держава не існує у вакуумі. Дія — не база даних, а безпечний цифровий міст між людиною та державними реєстрами.

Якщо людина 10 років жила в окупації, інформація про неї може бути відсутньою або критично застарілою. З міркувань національної безпеки ми не можемо ідентифікувати особу суто онлайн, якщо системі бракує даних. Труднощі при перших спробах скористатися Дією — не баг, а коректна робота безпекових алгоритмів.

Саме тому Мінцифра будує екосистему. Там, де онлайн-алгоритм зупиняється через нестачу інформації, людину підхоплюють офлайн-сервіси — Дія.Центри та ЦНАПи. Адміністратори допомагають пройти складну верифікацію, оновити дані, і вже після того всі цифрові послуги починають працювати повноцінно.

Від паперу до відчуття дому

Для людини, яка щойно вирвалася з окупації, перший цифровий документ має колосальну вагу. За ним стоять:

роки життя в ізоляції без українських сервісів під постійним тиском пропаганди;

втрачені під час обстрілів чи пожеж документи та зруйновані архіви;

складний та небезпечний шлях евакуації через ворожі блокпости;

суди і десятки виснажливих відповідей на запитання: «Доведіть, що ви — це ви».

Для Олени та Анни перший український паспорт у Дії стає моментом, коли після років окупації система знову їх бачить. Коли держава каже: «Твої дані є, твоя особа підтверджена, ти маєш ті самі права, що й мільйони інших українців».

Таким і є шлях від «паперового гетто» до цифрової держави. Іноді він починається не з двох кліків, але найважливіше, що зрештою вони стають можливими. Бо цифрова держава означає повернення людини. Видимість. Доступ до своїх прав. І просте, але таке безцінне відчуття: ти вдома.

«росія системно, вже понад дванадцять років — з 2014-го, — використовує всі доступні їй ресурси, щоб знищити українську ідентичність дітей на тимчасово окупованих територіях. російську систему освіти там використовують як інструмент індоктринації та мілітаризації дітей. Українські державні сервіси на ТОТ фактично недоступні, а українців і українських дітей примусово оформлюють російськими документами. За використання українських документів або спробу отримати доступ до українських державних сервісів люди можуть зазнати переслідування та покарання з боку окупаційної влади. На сьогодні Save Ukraine вдалося врятувати 1 633 дитини. Але порятунок — лише перший етап. Після повернення починається складний процес відновлення українських документів, який для дітей, що вже пережили окупацію, може стати додатковим джерелом стресу та травматизації», – сказала головна юристка БФ Save Ukraine Мирослава Харченко.